. . . . . ..
. . . . . . . . .
. . . . .
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Arise, vTIREXv  
Тerra Tanya
AriseДата: Середа, 16.04.2008, 20:19 | Сообщение # 1
_†_п_П_††_п_†_П_
Группа: ДіФчонка-Модератор
Сообщений: 244
Репутация: 11
Статус: Offline
Ця письменниця пише класні твори..прям правду про життя...і вони маленькі..тому мона читати))ось один:
Автобус на цвинтар

Дощ іде. Капотить. З очей вікна котяться сльози. Одна за одною. Так хутко. І ось одна сльозинка наздогнала другу, а їх обох третя зненацька застала. І от уже втрьох котяться. А там до них ще приєдналося кілька десятків. І побігли сльози-краплини рікою в салон автобуса.
Спочатку річка зовсім не помітна була. А тоді все більше й більше води ставало. Ось уже по коліна налило. А пасажири навіть і не бачать. У всіх на обличчях заклопотаність, усі ніби занурені у воду своїх думок. Я дивуюся: "Як можна не помічати, що автобус сльози неба заливають?"
Тоді запитую в кондукторки:
- А куди цей автобус їде?
- На цвинтар, - відповідає кондукторка. У мене всередині все аж похололо.
- І кого везуть ховати? Де труна? - запитую.
- Усі вони їдуть на цвинтар ховати свої почуття.
- Та ж навіщо ховати почуття?
Кондукторка зміряла мене поглядом:
- Дівчино, ви з якого століття до нас потрапили? Зараз усі ховають почуття. Бо нікому вони не потрібні. Яка з них вигода? У людини має бути лише те, що стосується справи. А почуття тільки заважають. Так і у "Великій прагматиці" записано.
Мені стало ще більш моторошно. "Як же так?" - подумалось. І рій думок підхопив мене.
А я? Я теж їду хоронити свої почуття? Чому я в цьому автобусі, де сліз уже по коліна, а цим людям все рівно?
А як же інакше? Надворі ХХІ століття. А почуття анахронізм. Але мені якось не хочеться їхати на цвинтар. Не буду ж я закопувати живцем свою любов, свою надію - своїх найкращих помічників і керманичів у житті... Так, деякі почуття справді заслуговують на смерть... Погано жити з почуттям заздрості, смутку, гніву. Вони часто відхиляють мене від правильних рішень і вчинків... Але ж ці люди їдуть ховати ВСІ свої почуття! Їм вони взагалі не потрібні... Їхати з ними? Ні, я так не можу. Поїду іншим рейсом.
Виходжу з автобуса. Дощ іде.





 
BabaikoДата: Середа, 16.04.2008, 21:27 | Сообщение # 2
Одержимий
Группа: VIP форумчани
Сообщений: 482
Репутация: 21
Статус: Offline
шось в цьому є...якийсь сенс...прикольне оповідання,особисто мені сподобалось)

Мене можна або зразу вбити,або зразу полюбити...третього не дано...



 
FLEURДата: Субота, 19.04.2008, 21:25 | Сообщение # 3
Людоїд
Группа: Користувачі
Сообщений: 107
Репутация: 5
Статус: Offline
гарні оповідання...філософські..))
 
AriseДата: Субота, 19.04.2008, 22:43 | Сообщение # 4
_†_п_П_††_п_†_П_
Группа: ДіФчонка-Модератор
Сообщений: 244
Репутация: 11
Статус: Offline
ітак..новий твір:

Телефонний дзвінок

Як завжди, у цей четвер вона вирушила в лінгвістичний центр на курси італійської мови. Як завжди, гудять машини, пахне загазованістю повітря і болить від того всього голова. На душі сіро. Розсіяність, утома досягли вже такої міри, що нема вже ніяких думок, ніяких почувань. Очі автоматично слідкують за дорогою і раз по раз ловлять тих дівиць, які жодного вдиху не зроблять позаду моди. А серце порожнє. Хоча зовсім недавно, десь тиждень тому, там горіло знайоме вогнище, і її та його руки підкидали туди дрів.
Ні! Це не може бути правда. Той стан, у якому вона тепер, - то лише пелена на очах, то омана. Насправді ж (і це вона знає напевне) воно ще живе, ще живе почуття до тієї людини, яка стоїть над буднями. Навіть його пульсацію вона відчуває - десь там, у глибинах душі.
А ще згадує якось із жалем (а водночас і байдужістю) про те, як говорила вчора йому, що вони вже вкотре не зустрінуться. Байдужість до того проростає із глибин її ЕГО, а жаль диктує почуття обов'язку (вони ж бо зустрічаються). І волею-неволею той жаль, і та байдужість, і думка про те, що горіло недавно вогнище, змушують зробити крок. Цей крок не перший, судячи з усього й не останній. Але відмовитися від нього вона не хоче.
Ось і таксофон, і картка на 120 хвилин, незаймана, - усі умови, аби здійснилася споконвічна операція. Лише-от нема чого видаляти. Усередині нічого не болить, так навіщо проводити операцію? Сенсу ніби нема, а пальці біжать по клавіатурі.
Очікування відповіді...
- Алло!
І тут жаль якось одразу починає перемагати. Навіть сенс потроху починає проблискувати. І оманлива надія. І пропозиція здійснити нереальність.
- Може, зустрінемося?
- Сьогодні?
- Ну, так. Можна о пів на дев'яту.
- Але ж ти йдеш на курси. Не встигнеш.
Вона не має що відповісти. Зникає надія проявити нереальність на полотні життя.
Дві з половиною хвилини - і любі коливання знову згасають, і вухо ловить лише гудіння натовпу й бринчання транспорту.
Не домовилися... А чи хотіла вона зустрічі саме сьогодні? Лише з натягнутою посмішкою й перекривленим серцем могла сказати: "Так". Не для того, щоб зустрітися, вона подзвонила йому. І їй, по суті, те було не потрібно. Хотілося просто зловити ті коливання, що притаманні лише його мові. І хотілося, аби вони були в стилі "аля-весна", а не як "Реквієм". Але все ж таки байдужість переважила, і ось вона знову йде, і знов на автопілоті. І навіть не підозрює, що ті коливання ще не згасли, що вітер несе за нею якісь мікропоштовхи. А в серці, десь у тих глибинах, у які ми, як правило, не заглядаємо і які пов'язані з вічністю, знаходить відображення явище іншого порядку - усе більше розгораються коливання, що дарують замилування навіть сліпоті сердечних очей.





 
BabaikoДата: Субота, 19.04.2008, 23:25 | Сообщение # 5
Одержимий
Группа: VIP форумчани
Сообщений: 482
Репутация: 21
Статус: Offline
прикольно...всетаки зміст справді є!!!

Мене можна або зразу вбити,або зразу полюбити...третього не дано...



 
розеткаДата: Середа, 30.04.2008, 23:29 | Сообщение # 6
Вампір
Группа: Користувачі
Сообщений: 363
Репутация: 10
Статус: Offline
дуже класно закидуй ще

220v шарахне і не встанеш
 
AriseДата: Четвер, 01.05.2008, 16:42 | Сообщение # 7
_†_п_П_††_п_†_П_
Группа: ДіФчонка-Модератор
Сообщений: 244
Репутация: 11
Статус: Offline
Камінь + Місяць + Море = Натхнення

На березі Камінь. Старий-престарий. Його обіймають старезні руки хвиль і... молоді КРИЛА ЮНОСТІ. Його нутрощі дихають віками. Сивина водоростей світить на його скронях.
А Місяць не бачить Каменя. Бо його вік ще більш поважний. Зараз він, вбраний у всі свої шати, красується над горами, над морем, над небом. Місяць спокійний і лагідний. Попри всю свою велич.
А Море мовчить про свій вік. Воно - як жінка: говорить про що завгодно, тільки не про літа. Таке ж таємниче й невиразно загадкове. Сипле й сипле свої емоції на берег. То тихі, ледь помітні, то бурхливо-великі. І манить... Манить чарами. І закохує в себе. І саме любить...
Я йду поверхнею заспокоєного ніччю моря. Піді мною - зіркова радість неба. Наді мною - політ крізь віки. Я радію кожному поруху шовкової води і кожному подуву нічного вітру. Чую кожний акорд нічної тиші. І від того я вагітнію. І народжується безліч дітей...
Я - думка, народжена грою в натхнення. Я сильна й могутня. І водночас - слабка й безпорадна. Я можу облетіти весь світ і потрапити в інші, далекі світи! Але я прикута до стін однієї свідомості... Я прикута до КРИЛ ЮНОСТІ, що в обличчі молодої дівчини обіймають старий-престарий Камінь і хочуть долетіти до Місяця й поцілувати море.
КРИЛА ЮНОСТІ летять лише на вітрі натхнення.





 
BabaikoДата: Четвер, 01.05.2008, 18:08 | Сообщение # 8
Одержимий
Группа: VIP форумчани
Сообщений: 482
Репутация: 21
Статус: Offline
закидуй ще!!! wink

Мене можна або зразу вбити,або зразу полюбити...третього не дано...



 
AriseДата: Четвер, 01.05.2008, 18:19 | Сообщение # 9
_†_п_П_††_п_†_П_
Группа: ДіФчонка-Модератор
Сообщений: 244
Репутация: 11
Статус: Offline
Дихання вітру

- Хочеш послухати дихання вітру?
Він запитав мене про це так невимушено, так просто, що я нітрохи не здивувалася.
- Хочу! - сказала я, дивлячись на те, як дощ любується своїм відображенням у калюжах.
- Приклади вухо до моїх грудей...
І я не засумнівалась. Очі самі закрилися, щоб не заважати вухам. Я давно підозрювала, що в його грудях живе нестримний рух, пекучий політ і дихання...
На що схоже дихання вітру? Це як рух світла, це як звук свободи.
Дихання вітру схоже на радість.

- А про що тепер говорить дихання вітру?
Ми стояли серед пісків. Це було далеко від дому. Це було в Єгипті. І я знову приклала вухо до його грудей. Моє обличчя обдував гарячий вітер. А вухо вловлювало гаряче тремтіння. Це було дихання особливого аромату.
Нестримний рух призупинився й засоромився.
- Так цікаво...
Ми стояли мовчки.
На що схоже дихання вітру?
На нестримний потяг облетіти всю земну кулю. А найбільше - на гаряче дихання пустелі, у якій зачаїлася мрія.

Сьогодні всередині нього дихав дужий вітер. Потужні хвилі повітря час від часу коливали уривчасті "Гірко! Гірко!" До його вітру долився і мій.
На що схоже дихання вітру?
На щастя!





 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

шаблоны для ucoz © 2008

">